Набат Совісті Захист імені та спадщини Реріхів При ПНУК Експрес інформація
Знаменні та памятні
Прес Центр
Форум
Участь у конференціях, семінарах, круглих столах
Архів новин

   26 травня 2007 року

Захист Культури – захист життя!

     Моральні принципи видатного діяча культури М.Реріха стали керівними в житті не одного покоління людей, яким не байдужа доля розвитку і збереження Культури. Відомий драматург і поет Моріс Метерлінк у свій час писав: «Я всім серцем з тими, хто підписав Пакт Реріха. Об’єднаємо навколо цих благородних цілей наші моральні сили».

     Але, перш ніж розповісти нашим землякам про благородні ідеї М.Реріха щодо збереження Культури, мені б хотілося згадати одну історію.

     Одного разу друзі запросили ансамбль пісні «Ладодзвін», який творить свою пісенну долю в Подільському народному університеті Культури, що на Літинщині, на свято хрестин дитини, аби піснею благословити молодих батьків та дитя. Через день жінка, яка нас запросила, поділилась своїми прекрасними враженнями від святкової програми, із якою ансамбль народного університету вітав і батьків, і гостей. Але бабуся, яку вона підвозила до Вінниці не розділила її радості. Натомість вона заговорила із тривогою в голосі: «Та це ж Реріх! Він таке малює! Таке малює!» Я переконана, що ця бабуся не бачила картин Реріха, як і не була вона жодного разу в народному університеті. Але хтось, авторитетний для неї, переконав її, що «Реріх – це погано». І хоч знає старенька, що не слід про тих, хто залишив цей світ говорити погано, адже вони вже не можуть себе захистити, а все ж говорить...

     Цей випадок ще раз засвідчив, що проти великої людини, яка стільки зробила аби наше життя стало кращим, продовжується кампанія цілеспрямованої брехні. Багато хто із наших земляків хоч раз у житті побував в Почаєві. Ми переконані, побувала там і бабуся, яка звинуватила Реріха сама не знаючи в чому. Бо мозаїки, які прикрашають стіни Почаївської Лаври, виконані за ескізами саме художника, професора М.Реріха.

     Людьми, які не знають своєї історії, дуже легко і зручно керувати. Та якби не старалися сучасні комерціалізовані ідеологи замовчувати внесок М.Реріха в розвиток української та світової культури – він вже навіки записаний в історію.

     М.Реріх першим підняв над світом Знамено Миру – символ єднання людства в ім’я збереження та примноження великих цінностей національних культур, в ім’я творення кращого майбуття. Пакт Реріха із символом Знамена Миру став Першою міжнародно-правовою угодою про захист скарбів культури на Землі. Ця велика подія є однією із найяскравіших сторінок в історії культури ХХ ст.. Пакт було покладено в основу Гаагської конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.

     15 квітня, у День Культури, в усіх куточках нашої планети відзначалась 72 річниця Пакту Реріха. 15-16 квітня Вінницьке державне телебачення, за сприянням Подільського народного університету Культури, демонструвало документальний фільм В.Шатіна «Час збирати каміння», підготовлений Міжнародним Центром Реріхів, позаурядовою організацією при ООН, при допомозі посольства Росії в Бельгії. 18 квітня, у Міжнародний День пам’яток та визначних місць, в приміщенні Подільського народного університету Культури, відбувся відео перегляд цього фільму для старшокласників Літинської ЗОШ №1. Після фільму проходила бесіда про те, що Пакт Реріха сьогодні не менш актуальний, як і напередодні Другої світової війни. М.Реріх писав: «Окрім указів Уряду саме громадська думка є першим охоронцем національних скарбів». Тому на захисті Культури має стати весь народ, вся громадськість. Доки сам народ береже, цінує, захищає свою культуру, збагачуючи духовні традиції – він живий і у нього є майбутнє.

     На превеликий жаль, у нашій країні все більше зростає простір ворожості, який блокує шляхи розвитку творчості людей. Невидимі, але добре відчутні ляльководи, роблять все, щоб посіяти плітки про високе і чисте, аби легше було, посваривши людей, ними маніпулювати. Тому нам усім всіма силами потрібно утверджувати свої права в ім’я культури. Всі засоби потрібно повернути на розширення і підняття культури своєї країни, свого району, створивши умови для вільного, творчого розвитку кожної людини. Тільки простір культури може витіснити простір політичних та міжконфесійних протистоянь та суперництва, які рвуть Україну навпіл.

     Але потрібно пам’ятати, що Культура міцніє і росте тільки обережним поєднанням звичного та нововведень, а це об’єднання має бути співзвучним і має проростати із надр вже існуючого і відомого. Ми ж всі ж свідками того, як у нашій країні набирає швидкості американський спосіб життя, загрожуючи існуванню українського народу. Що нам щоденно показує телебачення? Наругу над усім прекрасним. Що культивує сучасна естрада? Грунт для некерованості, росту злочинності. Хваткі «менеджери від культури» відкрили «зелену вулицю» для руйнації людини, забувши, що справжнє мистецтво несе у світ добро і красу. Українську милозвучну мову заполонили чужі і незрозумілі для більшості слова. І все це не зупиниться доти, поки ми не навчимося захищати культуру не на словах, а на ділі, поки не знайдемо у собі сил виступити проти того, що приносить зло.

     Не треба забувати, що нищення культури, свідками якого ми є, ранить серце суспільства. А безсердечне суспільство, як свідчить історія, завжди стає тоталітарним. Саме тому Пакт Реріха є не лише великою мрією, яка розкриває перед усіма націями єдиний реальний шлях до розвитку країни – шлях Культури. Саме це є гарантією стабільного розвитку суспільства.

     Та в сучасному світі поширене безкореневе, поверхове розуміння Культури. І це дуже страшна форма невігластва. Сьогодення, задовольняючи тілесні бажання та примітивні прагнення, залишає наші серця байдужими. Віра у торжество сил творчості дуже підірвана. А віра в щире єднання людей в ім’я світлої ідеї збереження Культури взагалі видається утопічною. Культура, яка раніше була попелюшкою на теренах політичної ідеології, сьогодні стає дівчиною для втіхи. Її досі фінансують по залишковому принципу і розглядають лише як одну із форм дозвілля. Сучасна людина, обвішана засобами цивілізації, дуже далека від культури, бо сума набраної культурної інформації суті особистості не міняє. Вона, ця суть – в життєвій позиції людини, в способі її мислення та почуттів. Переведення високих досягнень культури у площину розваг, зниження їх ціннісного рангу та змістовного наповнення – такими засобами сьогодні бореться із культурою невігластво.

     М.Реріх завжди звертав увагу на те, що мрії людства стають реальністю тільки завдяки об’єднанню біля них нових зусиль. Саме це народжує творчу енергію. Ніщо не відбувається саме по собі. Творення – це велика безперервна напруга, яка одна здатна протистояти руйнуванню. Ми розуміємо, що на все людство думка про необхідність охорони творів людського генія раптом не зійде. Потрібні роки і роки наполегливої праці. Тому «враховуючи ті обставини, що принципи Гаагської конвенції 1954 року сприймалися багатьма як декларативні, то для її виконання в березні 1999 р. було прийнято Другий протокол до Гаагської конвенції, в якому вказано механізми виконання правових норм і передбачена відповідальність, в тому числі і кримінальна за їх порушення», - повідомляла у своїй доповіді Т.В.Умрихіна, голова Постійної комісії Верховної Ради Автономної Республіки Крим по культурі, справах молоді і спорту, учасниця Міжнародної науково-громадської конференції «70 років Пакту Реріха», що проходила в 2005 році в Міжнародному Центрі Реріхів у Москві.

     І хоч існує правова база захисту культурної спадщини і міжнародна організація ЮНЕСКО займається координацією міжнародного співробітництва у цій сфері – все одно можна навести чимало прикладів чиновницької сваволі.

     Печальні приклади цієї сваволі знаходимо і на сторінках історії культури Літинського району. Вже після війни знищено величаву церкву у с.Кам’янка із унікальними розписами відомого на весь світ російського живописця В.Васнєцова, який, як стверджують краєзнавчі матеріали, передані з уст старожилів, приїздив у с.Кам’янку за запрошенням губернатора Києва.

     Із розповідей людей похилого віку відомо, що в центрі Літина неподалік кінотеатру стояв величний православний Собор, який, за рішенням місцевих представників влади, було зруйновано ще до Великої Вітчизняної війни. Спочатку краєзнавці віднайшли у Вінницькому обласному архіві схематичне зображення проекту майбутнього храму. Навіть проект вражає! А згодом краєзнавчі дослідження, які ведуться кафедрою історії культури краю народного університету, дали можливість побачити унікальну фотографію Собору, який було зруйновано. Храм почали будувати ще у 1829 році. І тільки 9 травня 1871 року його було освячено. Скільки людської праці вкладено! А знищено за декілька днів, власне за мить! Кому сьогодні пред’явити рахунок за знищені пам’ятки?

     Я знайшла відповідь на це запитання у невеличкій книжечці В.С.Брюсової «Прекрасное- это Родина». Її дає на сторінках цієї ж книги наш земляк із Києва Є.Гончаренко. Передаю її мовою оригіналу: «В том то и трагедия, что судьба памятников архитектуры, которые прошли через века и многие войны, оказывается в руках администраторов-временщиков, конъюнктурщиков, которых порой через два три года днем с огнем не сыщешь, а порой осужденных за взятки и казнокрадство. И вот эти люди, как правило весьма и весьма далекие от духовных ценностей, от понимания национальной культуры, келейно сплошь да рядом в угаре конъюнктурных сиюминутных интересов размахивают, как одержимые, шар-молотом и крушат последние остатки памятников истории культуры нашего Отечества». Ось проти чого усе своє життя виступав М.Реріх, усім своїм серцем вболіваючи за збереження культурних національних святинь!

     На засіданні круглого столу «Реріх і Шевченко – спадкоємність, співзвуччя, подвижництво і подвиг Духу в просторі духовно-культурної еволюції», який проходив у 2001 році у Києві за ініціативою Українського Реріхівського товариства, екс-міністр культури І.Ліховий сказав, що ми маємо «дещо зробити для того, аби у свідомості сучасників Реріх закріпився не тільки своєю філософією, мистецтвом але й своїм болем за збереження культури, того, що робить нас людьми, народом зі своєю національною культурою».

     Перша книга М.Реріха, яка потрапила мені до рук, мала назву «Зажигайте сердца». Я придбала її у книжковому магазині міста Боярки у 1990 році. Все, що писав М.Реріх про культуру та необхідність її захисту, було настільки рідним, що та книга стала постійним супутником мого життя. Часто я шукала в ній не тільки підтвердження своїм думкам, але й силу та переконливість, які допомагали долати труднощі. І тому, коли трапляються такі ситуації, як у випадку із бабусею, стає на серці і боляче, і тривожно. Але бабуся, це ще півбіди. А от заява із уст людини із вищою освітою: «Реріха я уже пройшов», - звучить так само як «питання совісті, моралі, культури для мене більше не актуальні». А це, згодьтесь, уже проблема.

     М.Реріх, як і наш земляк В.Стус, робив усе можливе, аби Культура стала незалежною від впливу політики, аби повернути в Культуру Красу, Знання та Етику, аби людина-митець мала можливість вільно висловлювати свої благородні ідеї, думки і переконання. Саме у Миколи Реріха ми знайшли надзвичайно точне визначення Культури, як вшанування Світла, шлях до якої пролягає через невігластво, цивілізованість, освіченість, інтелігентність, духовну витонченість та спроможність до синтезу, які завершуються прийняттям Культури. Бо Культура не є соціально-політичним явищем. Її носієм і творцем є людина, спроможна до рукотворчості, мислетворчості та духотворчості. Культура – це явище природне. Це система самоорганізації духу людини, яка проявляє себе у творчості. І саме тому М.Реріх, як і В.Стус, прагнув дієвий приклад бережливого відношення до проявів людської творчості закласти у свідомість населення, і в першу чергу підростаючому поколінню. Саме М.Реріх піднімав питання про достойне відношення до людей творчих професій, про священну недоторканість культурних скарбів. Він прагнув утвердити в свідомості молодого покоління думки про неприпустимість вбивств, захватницькі дії та агресію. Наполегливо звертав увагу на те, що людське життя є найбільшою цінністю і переривання його насильницьким методом є тяжким злочином. Хіба не про це саме писав у своїх листах до сина В.Стус, який робив усе можливе, щоб повернути національну культуру до вселюдської, світової. А вселюдську, світову – повернути до національної. Бо якщо порушення природних та соціальних законів привели до економічних катастроф та етнічних конфліктів, то порушення законів Культури – зруйнували устої життя в усіх його проявах. Почалась деградація самої людини. Відомий філософ М.Бердяєв у свій час писав: „Народ опускається і гине, коли матеріальна могутність перетворюється для нього в кумира і цілком захоплює його дух”.

     Я розумію, що сьогодні є дуже багато охочих побачити виродження українського народу. Це вони сьогодні ініціюють кампанію брехні проти великих Світочів Культури. Працює ціла команда очорнителів нашої історії. Але як би вони не старалися, світлі сторінки історії людства, наповнені прагненнями до високих ідеалів, живуть і будуть жити у нашій пам’яті, надихаючи нас до натхненної радісної праці на ниві Культури.

     27.04.07 р.

     Наталія Щепілова
Голова ради
Подільського народного
університету Культури.
смт Літин, вул.Леніна,4


 
      
© 2003 Подільський народний університет Культури.
WEB-Master: sdudnik@ukr.net