Набат Совісті Захист імені та спадщини Реріхів Про ПНУК Експрес інформація
Пакт Реріха
Конференції
Прес конференція в УНІАН
Звернення до журналістів Леся Танюка
Нота протесту
Лист в СібРО
Лист в СібРО
 

... Будемо бодай раз на тиждень запитувати себе, що ми за сім днів зробили для мистецтва?

М.К.Реріх

ПАКТ РЕРІХА

   Рік 1935-й. Президент США Франклін Рузвельт виступає із радіо-зверненням до всіх громадян світу. Він говорить про щойно підписаний у Білому домі у Вашингтоні керівниками країн обох Америк — Північної та Південної — Пакт про захист культурних цінностей на випадок війни та непередбачених обставин.

   Цей документ дістає назву «Пакт Реріха» на честь його автора й ініціатора, котрого висувають на здобуття звання лауреата Нобелівської премії миру...

   «Тінню зради вимірюється велич подвигу»,— вчить стародавня мудрість. Поки художник перебував у науковій експедиції у віддаленому районі Манчжурії, люди з його найближчого оточення, яким доручено юридичне оформлення реріхівських документів у Нобелівському комітеті в Осло, виступають із сенсаційною заявою про своє цілковите розчарування у митцеві та його ідеях і дезавуюють кандидатуру Миколи Реріха на звання лауреата. Крім того, на підставі фальшивих звинувачень у несплаті податків на їхню користь відчужується велетенський тридцятиповерховий музей Реріха у Нью-Йорку.

   «Друзі, чи любите ви ворогів наших? — читаємо в статті М. Реріха "Шляхи благословіння", опублікованій майже за півтора десятиліття до згаданих подій. — Умійте «гордитися» не лише друзями. а й ворогами. Даремно ви не любите ворогів ваших. Вони такі старанні створіння. Вони так трудяться для вас. Вони знають про вас більше, ніж ви самі знаєте. І удари ворогів так часто дають нових, невидимих друзів ваших».

   Перед початком другої світової війни в різних країнах існувало близько 150 Товариств імені Реріха, що були по суті осередками створеної на зразок Ліги Націй Всесвітньої Ліги Культури. Миколу Костянтиновича обрали дійсним членом понад 100 академій, інститутів, федерацій більш як 20 країн... Помилилися ті, хто сподівався своїми наклепами назавжди дискредитувати це ім'я.

   Латвійське товариство Реріха в Ризі завершило на той час унікальну публікацію — видання чотирнадцяти книг, що склали Учення Живої Етики, вручене людству високим Учителем через Олену Іванівну Реріх — дружину художника, чи, як сам її називав, — «другиню». «В Росію — моя перша вість!» — таким рядком відкривається це Учення. Але всі ми, кому воно адресоване, змогли вільно читати ці книги лише через півстоліття...

   «Скажи, хто твої вороги, і я скажу, хто ти...» Тільки-но розійшлися вони стотисячними тиражами по всіх усюдах, тільки-но прокотилося радісною хвилею відзначення за рішенням ЮНЕСКО ювілеїв — 120-річчя від дня народження М.Реріха та 115-річчя О.Реріх, — як газети одна за одною підхопили ганебну «сенсацію», оголосивши Реріхів "шпигунами»; хто — англійськими, хто — американськими, а хто — й французькими. То невже це підступні дії все тих самих «ворогів»? Та ні ж бо, їхні кістки, либонь, давно зотліли, і справа, виходить, не в особистих симпатіях чи антипатіях: будь-що посіяти сумнів, недовіру, очорнити носіїв Світла, — отже, й відвернути від нього наші погляди. наші серця, — така одвічна мета підсобників темряви. «Скажи, хто твої вороги...»

   Значення «Пакту Реріха» не вичерпується його застосуванням в екстремальних умовах, що можуть загрожувати існуванню надбань культури. Микола Костянтинович писав: «Якщо людство визнало Червоний Хрест для тілесно поранених і хворих, то так само визнає воно і Прапор Миру як символ мирного процвітання і здоров'я духу. Якщо увесь світ вкриється Знаменом охорони скарбів істинної культури, то й воювати, і ворогувати буде ніде». Так утвердився рух «Мир через Культуру», а його прапором стало біле полотнище з трьома червоними кругами в одному — символ об'єднання в різноманітності. Втім, не буде помилкою вважати це зображення і знаком єднання в культурі минулого, сьогодення та майбутнього. Можна побачити тут і графічне втілення життєвого кредо Реріхів:«Добро — Краса — Дія!» Як, врешті, й символ Учення Живої Етики — Агні Йоги: людина існує в трьох світах — фізичному, що відповідає видимому тілу, Тонкому — вмістилищу душі та Вогняному — домівці Духу. Тож метою еволюції і є піднесення свідомості аж до цього — найвищого — рівня... Несподівано зринає з пам'яті Франкове:«Вічний революціонер — Дух, що тіло рве до бою...» Або: «Вогонь в одежі слова». Виходить, то не метафори?! І так — і ні. Просто так мало статися, що геніальний поет, творячії своє мистецтво за законами краси, прийшов до осягнення Істини і втілення її у своїх рядках.

   Саме з таких позицій оцінюється феномен мистецтва в Ученні Агні Йоги і в духовному спадку його найпалкішого проповідника Миколи Реріха. Мистецтво — синонім краси, а «красою відчиняються брами замкнені». Ось чому «розуміння краси врятує світ».

   Просто? І беззаперечно!

   Можна досхочу дискутувати будь з ким щодо природи мистецтва, його функцій, але що додати ось до такого твердження:«В красі запорука щастя людства, тому ми ставимо мистецтво найвищим стимулом для відродження духу. Ми вважаємо мистецтво безсмертним і безмежним. Ми розмежовуємо знання і науку, оскільки знання є мистецтво, наука є методика. Тому стихія вогню нагнітає мистецтво і духотворчість. Тому прекрасні перлини мистецтва можуть, істинно, піднести і в одну мить цілковито змінити дух. У зростанні духу людству все доступне, бо тільки внутрішні вогні можуть дати потрібну потужність сприйняття. Тому Агні Йога може вчувати всю космічну красу без вузької наукової методики. Істинно, перлини краси дають піднесення людству і, істинно, вогні духотворчості дають людству нове розуміння краси» (Агні-Йога, «Ієрархія», п. З 5 9).

   Висновок: мистецтво, культура (за М.Реріхом, «культ — Ура» — культ Світла, отже Істини , Краси), а не техніка чи будь-що інше є рушієм і мірилом розвитку цивілізації! Для нашої молодої держави — аж надто актуально.

   А чи не до нас, чи не в наш день нинішній звернуті ці слова: «...Будемо бодай раз на тиждень запитувати себе, що ми за сім днів зробили для мистецтва?

   Нехай і політики, і конгресмени, і численні клірики, й банкіри, і "ділові люди", і всі горді за свою часто сизіфову роботу, — нехай також засвоять собі цю звичку. Там, де не можна йти шляхом радості свідомості, там нехай простягнеться бруківка вказної дороги. Однак зусилля необхідні. Інакше наші дні загрожують особливою бідою для здобутків мистецтва. Мистецтво має цвісти, і музика духовного поклику має звучати...

   І ще одне. З соромом згадаймо про те, про що воістину необхідно згадати, і зізнаймося. У вихованні дитини все ще забутті розвиток творчості. Спершу стараються нав'язати дитині масу умовних понять та спершу їй пропонують повний курс страху. Потім дитину ознайомлять із усіма домашніми чварами. Потім їй покажуть фільми, де зло таке винахідливе і блискає, а добро таке бездарне і бліде. Потім покажуть дітям усі нікчемні заголовки щоденних газет. Потім дитину прилучать до так званого спорту, щоб молода голова звикла відчувати удари по обличчю і звикла думати про удари фізичні та про розбите тіло. І так спершу віднімуть увесь час у юнака, дадуть йому найнікчемніші та спотворені формули. А потім він, засмічений та заіржавлений, може починати творити. Це один із найглибших злочинів. До будь-якої машини люди дбайливіше ставляться, ніж до дитини. Ще б пак, за машину заплачені «всесильні» гроші, її не можна запилити або залити грязюкою. Та коли й машина псується від пилу та багна, то як же руйнівніше діє бруд духовний на ніжний, молодий апарат. У смертельній тузі шукає світла маленька голова. Смертельно хворобливо відчуває всю зневажливість. Хворіє, затихає і часто в'яне навіки. І творчий апарат завмирає... Ми часто захоплюємося несподіваністю дитячого малюнка чи мелодією дитячої пісеньки або мудрістю судження дитячого. Там, де ще відкрито, — там завжди прекрасно буває. Але потім помічаємо, як дитина перестає співати, перестає малювати, і судження її вже нагадують так звані навмисно для дітей зроблені книги. Значить, зараза низькопробності вже поширилася, і всі симптоми цієї страшної хвороби вже з'явилися. З'явилася знудженість, з 'явилася штучна посмішка, з'явилося схиляння перед противним, нарешті, з'явився страх самотності. Значить, щоб близьке, скеровуюче, завжди присутнє — відійшло, відсунулося.

   Не виганяйте дітей з храму. Адже найскладніші речі завжди такі прості.

   Відкрийте у школах шляхи до творчості, до великого мистецтва. Замініть низькопробність і похмурість — радістю і прозрінням. Розвивайте інстинкт творчості дитини з самого малку. Устережіть від гримаси життя. І дайте їй щасливе, сміливе життя, сповнене діяльності й світлих здобутків".(М.К.Реріх. «Шляхи благословіння». — Санта-Фе, штат Нью-Мексико, США, 1921).

   Микола Костянтинович Реріх (1874-1947) — один із тих велетнів людства, творчий спадок яких правитиме в усі часи за орієнтир у виробленні критеріїв поцінування явищ мистецтва. Рабіндранат Тагор писав йому:«Ваші картини глибоко схвилювали мене. Дивлячись на них, я збагнув одну просту річ, яка немовби й цілком зрозуміла, однак її треба знову й знову відкривати для себе, а саме те, що Істина — безмежна... Ваше мистецтво наділене рисами виняткової самобутності, тому що воно — велике мистецтво».

   «Я в щирому захопленні від Вашого мистецтва і можу сказати без перебільшення, що ніколи ще пейзажі не справляли на мене такого глибокого враження, як ці картини», — зізнавався Альберт Ейнштейн. До речі, славетний учений пристав на запрошення співпрацювати в організованому Реріхом науково-дослідному інституті "Урусваті" («Вранішня зоря») в Гімалаях.

   Упродовж свого життя митець створив близько семи тисяч (!) живописних полотен. Але він був не тільки художником, а й науковцем, літератором. мандрівником. Основна тема його досліджень — проблеми культурно-історичної еволюції людства. Особливу увагу привертали питання взаємодії різних культур і маловивчені сторінки їх предковічної єдності.

   Усе це воднораз із глибинним космізмом філософських поглядів Реріха знайшло відображення в його картинах, які у своїй сукупності становлять не лише естетичну, а й наукову цінність. Естетика і наука немовби сплавлені воєдино, і такий синтез митцеві вдалося здійснити одному з перших. відкривши справді безмежну перспективу для творчих пошуків на цьому шляху.


Віктор Чередниченко,
заст. начальника відділу освітніх програм Українського радіо.
(Мистецтво та освіта. 2001 р.)



   26 травня 2007 року

Захист Культури – захист життя!

     Моральні принципи видатного діяча культури М.Реріха стали керівними в житті не одного покоління людей, яким не байдужа доля розвитку і збереження Культури. Відомий драматург і поет Моріс Метерлінк у свій час писав: «Я всім серцем з тими, хто підписав Пакт Реріха. Об’єднаємо навколо цих благородних цілей наші моральні сили».

     Але, перш ніж розповісти нашим землякам про благородні ідеї М.Реріха щодо збереження Культури, мені б хотілося згадати одну історію.

     Одного разу друзі запросили ансамбль пісні «Ладодзвін», який творить свою пісенну долю в Подільському народному університеті Культури, що на Літинщині, на свято хрестин дитини, аби піснею благословити молодих батьків та дитя. Через день жінка, яка нас запросила, поділилась своїми прекрасними враженнями від святкової програми, із якою ансамбль народного університету вітав і батьків, і гостей. Але бабуся, яку вона підвозила до Вінниці не розділила її радості. Натомість вона заговорила із тривогою в голосі: «Та це ж Реріх! Він таке малює! Таке малює!» Я переконана, що ця бабуся не бачила картин Реріха, як і не була вона жодного разу в народному університеті. Але хтось, авторитетний для неї, переконав її, що «Реріх – це погано». І хоч знає старенька, що не слід про тих, хто залишив цей світ говорити погано, адже вони вже не можуть себе захистити, а все ж говорить...

     Цей випадок ще раз засвідчив, що проти великої людини, яка стільки зробила аби наше життя стало кращим, продовжується кампанія цілеспрямованої брехні. Багато хто із наших земляків хоч раз у житті побував в Почаєві. Ми переконані, побувала там і бабуся, яка звинуватила Реріха сама не знаючи в чому. Бо мозаїки, які прикрашають стіни Почаївської Лаври, виконані за ескізами саме художника, професора М.Реріха.

     Людьми, які не знають своєї історії, дуже легко і зручно керувати. Та якби не старалися сучасні комерціалізовані ідеологи замовчувати внесок М.Реріха в розвиток української та світової культури – він вже навіки записаний в історію.

     М.Реріх першим підняв над світом Знамено Миру – символ єднання людства в ім’я збереження та примноження великих цінностей національних культур, в ім’я творення кращого майбуття. Пакт Реріха із символом Знамена Миру став Першою міжнародно-правовою угодою про захист скарбів культури на Землі. Ця велика подія є однією із найяскравіших сторінок в історії культури ХХ ст.. Пакт було покладено в основу Гаагської конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.

     15 квітня, у День Культури, в усіх куточках нашої планети відзначалась 72 річниця Пакту Реріха. 15-16 квітня Вінницьке державне телебачення, за сприянням Подільського народного університету Культури, демонструвало документальний фільм В.Шатіна «Час збирати каміння», підготовлений Міжнародним Центром Реріхів, позаурядовою організацією при ООН, при допомозі посольства Росії в Бельгії. 18 квітня, у Міжнародний День пам’яток та визначних місць, в приміщенні Подільського народного університету Культури, відбувся відео перегляд цього фільму для старшокласників Літинської ЗОШ №1. Після фільму проходила бесіда про те, що Пакт Реріха сьогодні не менш актуальний, як і напередодні Другої світової війни. М.Реріх писав: «Окрім указів Уряду саме громадська думка є першим охоронцем національних скарбів». Тому на захисті Культури має стати весь народ, вся громадськість. Доки сам народ береже, цінує, захищає свою культуру, збагачуючи духовні традиції – він живий і у нього є майбутнє.

     На превеликий жаль, у нашій країні все більше зростає простір ворожості, який блокує шляхи розвитку творчості людей. Невидимі, але добре відчутні ляльководи, роблять все, щоб посіяти плітки про високе і чисте, аби легше було, посваривши людей, ними маніпулювати. Тому нам усім всіма силами потрібно утверджувати свої права в ім’я культури. Всі засоби потрібно повернути на розширення і підняття культури своєї країни, свого району, створивши умови для вільного, творчого розвитку кожної людини. Тільки простір культури може витіснити простір політичних та міжконфесійних протистоянь та суперництва, які рвуть Україну навпіл.

     Але потрібно пам’ятати, що Культура міцніє і росте тільки обережним поєднанням звичного та нововведень, а це об’єднання має бути співзвучним і має проростати із надр вже існуючого і відомого. Ми ж всі ж свідками того, як у нашій країні набирає швидкості американський спосіб життя, загрожуючи існуванню українського народу. Що нам щоденно показує телебачення? Наругу над усім прекрасним. Що культивує сучасна естрада? Грунт для некерованості, росту злочинності. Хваткі «менеджери від культури» відкрили «зелену вулицю» для руйнації людини, забувши, що справжнє мистецтво несе у світ добро і красу. Українську милозвучну мову заполонили чужі і незрозумілі для більшості слова. І все це не зупиниться доти, поки ми не навчимося захищати культуру не на словах, а на ділі, поки не знайдемо у собі сил виступити проти того, що приносить зло.

     Не треба забувати, що нищення культури, свідками якого ми є, ранить серце суспільства. А безсердечне суспільство, як свідчить історія, завжди стає тоталітарним. Саме тому Пакт Реріха є не лише великою мрією, яка розкриває перед усіма націями єдиний реальний шлях до розвитку країни – шлях Культури. Саме це є гарантією стабільного розвитку суспільства.

     Та в сучасному світі поширене безкореневе, поверхове розуміння Культури. І це дуже страшна форма невігластва. Сьогодення, задовольняючи тілесні бажання та примітивні прагнення, залишає наші серця байдужими. Віра у торжество сил творчості дуже підірвана. А віра в щире єднання людей в ім’я світлої ідеї збереження Культури взагалі видається утопічною. Культура, яка раніше була попелюшкою на теренах політичної ідеології, сьогодні стає дівчиною для втіхи. Її досі фінансують по залишковому принципу і розглядають лише як одну із форм дозвілля. Сучасна людина, обвішана засобами цивілізації, дуже далека від культури, бо сума набраної культурної інформації суті особистості не міняє. Вона, ця суть – в життєвій позиції людини, в способі її мислення та почуттів. Переведення високих досягнень культури у площину розваг, зниження їх ціннісного рангу та змістовного наповнення – такими засобами сьогодні бореться із культурою невігластво.

     М.Реріх завжди звертав увагу на те, що мрії людства стають реальністю тільки завдяки об’єднанню біля них нових зусиль. Саме це народжує творчу енергію. Ніщо не відбувається саме по собі. Творення – це велика безперервна напруга, яка одна здатна протистояти руйнуванню. Ми розуміємо, що на все людство думка про необхідність охорони творів людського генія раптом не зійде. Потрібні роки і роки наполегливої праці. Тому «враховуючи ті обставини, що принципи Гаагської конвенції 1954 року сприймалися багатьма як декларативні, то для її виконання в березні 1999 р. було прийнято Другий протокол до Гаагської конвенції, в якому вказано механізми виконання правових норм і передбачена відповідальність, в тому числі і кримінальна за їх порушення», - повідомляла у своїй доповіді Т.В.Умрихіна, голова Постійної комісії Верховної Ради Автономної Республіки Крим по культурі, справах молоді і спорту, учасниця Міжнародної науково-громадської конференції «70 років Пакту Реріха», що проходила в 2005 році в Міжнародному Центрі Реріхів у Москві.

     І хоч існує правова база захисту культурної спадщини і міжнародна організація ЮНЕСКО займається координацією міжнародного співробітництва у цій сфері – все одно можна навести чимало прикладів чиновницької сваволі.

     Печальні приклади цієї сваволі знаходимо і на сторінках історії культури Літинського району. Вже після війни знищено величаву церкву у с.Кам’янка із унікальними розписами відомого на весь світ російського живописця В.Васнєцова, який, як стверджують краєзнавчі матеріали, передані з уст старожилів, приїздив у с.Кам’янку за запрошенням губернатора Києва.

     Із розповідей людей похилого віку відомо, що в центрі Літина неподалік кінотеатру стояв величний православний Собор, який, за рішенням місцевих представників влади, було зруйновано ще до Великої Вітчизняної війни. Спочатку краєзнавці віднайшли у Вінницькому обласному архіві схематичне зображення проекту майбутнього храму. Навіть проект вражає! А згодом краєзнавчі дослідження, які ведуться кафедрою історії культури краю народного університету, дали можливість побачити унікальну фотографію Собору, який було зруйновано. Храм почали будувати ще у 1829 році. І тільки 9 травня 1871 року його було освячено. Скільки людської праці вкладено! А знищено за декілька днів, власне за мить! Кому сьогодні пред’явити рахунок за знищені пам’ятки?

     Я знайшла відповідь на це запитання у невеличкій книжечці В.С.Брюсової «Прекрасное- это Родина». Її дає на сторінках цієї ж книги наш земляк із Києва Є.Гончаренко. Передаю її мовою оригіналу: «В том то и трагедия, что судьба памятников архитектуры, которые прошли через века и многие войны, оказывается в руках администраторов-временщиков, конъюнктурщиков, которых порой через два три года днем с огнем не сыщешь, а порой осужденных за взятки и казнокрадство. И вот эти люди, как правило весьма и весьма далекие от духовных ценностей, от понимания национальной культуры, келейно сплошь да рядом в угаре конъюнктурных сиюминутных интересов размахивают, как одержимые, шар-молотом и крушат последние остатки памятников истории культуры нашего Отечества». Ось проти чого усе своє життя виступав М.Реріх, усім своїм серцем вболіваючи за збереження культурних національних святинь!

     На засіданні круглого столу «Реріх і Шевченко – спадкоємність, співзвуччя, подвижництво і подвиг Духу в просторі духовно-культурної еволюції», який проходив у 2001 році у Києві за ініціативою Українського Реріхівського товариства, екс-міністр культури І.Ліховий сказав, що ми маємо «дещо зробити для того, аби у свідомості сучасників Реріх закріпився не тільки своєю філософією, мистецтвом але й своїм болем за збереження культури, того, що робить нас людьми, народом зі своєю національною культурою».

     Перша книга М.Реріха, яка потрапила мені до рук, мала назву «Зажигайте сердца». Я придбала її у книжковому магазині міста Боярки у 1990 році. Все, що писав М.Реріх про культуру та необхідність її захисту, було настільки рідним, що та книга стала постійним супутником мого життя. Часто я шукала в ній не тільки підтвердження своїм думкам, але й силу та переконливість, які допомагали долати труднощі. І тому, коли трапляються такі ситуації, як у випадку із бабусею, стає на серці і боляче, і тривожно. Але бабуся, це ще півбіди. А от заява із уст людини із вищою освітою: «Реріха я уже пройшов», - звучить так само як «питання совісті, моралі, культури для мене більше не актуальні». А це, згодьтесь, уже проблема.

     М.Реріх, як і наш земляк В.Стус, робив усе можливе, аби Культура стала незалежною від впливу політики, аби повернути в Культуру Красу, Знання та Етику, аби людина-митець мала можливість вільно висловлювати свої благородні ідеї, думки і переконання. Саме у Миколи Реріха ми знайшли надзвичайно точне визначення Культури, як вшанування Світла, шлях до якої пролягає через невігластво, цивілізованість, освіченість, інтелігентність, духовну витонченість та спроможність до синтезу, які завершуються прийняттям Культури. Бо Культура не є соціально-політичним явищем. Її носієм і творцем є людина, спроможна до рукотворчості, мислетворчості та духотворчості. Культура – це явище природне. Це система самоорганізації духу людини, яка проявляє себе у творчості. І саме тому М.Реріх, як і В.Стус, прагнув дієвий приклад бережливого відношення до проявів людської творчості закласти у свідомість населення, і в першу чергу підростаючому поколінню. Саме М.Реріх піднімав питання про достойне відношення до людей творчих професій, про священну недоторканість культурних скарбів. Він прагнув утвердити в свідомості молодого покоління думки про неприпустимість вбивств, захватницькі дії та агресію. Наполегливо звертав увагу на те, що людське життя є найбільшою цінністю і переривання його насильницьким методом є тяжким злочином. Хіба не про це саме писав у своїх листах до сина В.Стус, який робив усе можливе, щоб повернути національну культуру до вселюдської, світової. А вселюдську, світову – повернути до національної. Бо якщо порушення природних та соціальних законів привели до економічних катастроф та етнічних конфліктів, то порушення законів Культури – зруйнували устої життя в усіх його проявах. Почалась деградація самої людини. Відомий філософ М.Бердяєв у свій час писав: „Народ опускається і гине, коли матеріальна могутність перетворюється для нього в кумира і цілком захоплює його дух”.

     Я розумію, що сьогодні є дуже багато охочих побачити виродження українського народу. Це вони сьогодні ініціюють кампанію брехні проти великих Світочів Культури. Працює ціла команда очорнителів нашої історії. Але як би вони не старалися, світлі сторінки історії людства, наповнені прагненнями до високих ідеалів, живуть і будуть жити у нашій пам’яті, надихаючи нас до натхненної радісної праці на ниві Культури.

     27.04.07 р.

     Наталія Щепілова
Голова ради
Подільського народного
університету Культури.
смт Літин, вул.Леніна,4


Біографії:

ОСНОВНІ ДАТИ ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ М.К. Реріха

Публікації:

Л.В. Шапошнікова "Актуальність Пакту Реріха в сучасному світі"

 
      
© 2003 Подільський народний університет Культури.
WEB-Master: sdudnik@ukr.net