Набат Совісті Захист імені та спадщини Реріхів При ПНУК Експрес інформація
Знаменні та памятні
Прес Центр
Форум
Лист в СібРО
Архів новин

   Подільський народний
   університет Культури
   смт Літин
   25 серпня 2008 року

Чужої біди не буває!

     5 серпня у новинах на сайті Міжнародного Центру Реріхів від імені його керівництва з'явилась інформація про те, що рішенням Арбітражного суду м. Москви від 4 серпня 2008 року Росмайну та Державному музею Сходу відмовлено в позові про виселення Міжнародного Центру Реріхів із садиби Лопухіних. Міжнародний Центр Реріхів висловлює глибоку вдячність всім, хто виступив на захист громадського музею імені М.К.Реріха, заснованого Святославом Миколайовичем Реріхом.

     Оскільки інтелігенція Вінниччини теж не залишилась осторонь цієї проблеми і приєднала свій голос в захист Міжнародного Центру-Музею ім. М.К.Реріха, ми хочемо щиро подякувати усім за розуміння і підтримку нашого листа, який підписали більше як двадцять осіб - діячів науки, культури, громадських діячів Вінниччини. Щиро дякуємо також колективам редакцій газет "Вінницькі відомості", "Літинські новини", та "Літинський вісник", які опублікували звернення інтелігенції на сторінках часописів. Завдяки цьому велика кількість людей, дізнавшись про проблему, перейнялась долею громадського міжнародного культурного центру - Міжнародного Центру Реріхів.

     Міжнародний Центр Реріхів (МЦР) - неурядова організація при ООН - створений за ініціативою С.М.Реріха в 1989 році, спочатку як Радянський Фонд Реріхів, основою якого став громадський музей імені М.К.Реріха. Про це свідчить Постанова Ради Міністрів СРСР від 4 листопада 1989 р. № 950 "Про Радянський Фонд Реріхів і Центр-Музей імені М.К.Реріха". Згодом, у зв'язку з розпадом Радянського Союзу, колишня назва "Радянський Фонд Реріхів" відповідно до побажання Святослава Миколайовича була замінена на нинішнє "Міжнародний Центр Реріхів".

     МЦР був організований для розгортання наукової, просвітницької і культурної діяльності на базі переданої до Росії спадщини сім'ї Реріхів. У контексті цієї діяльності важливим завданням став захист імені та ідей М.К.Реріха від спотворення і безграмотного використання.

     Впродовж усіх років свого існування МЦР виконує доручену засновником справу на найвищому професійному і культурному рівні, про що свідчать урядові нагороди, призові місця, відзнаки в різних професійних конкурсах і коло друзів МЦР, шанувальників творчості Реріхів, що постійно росте.

     Особливу увагу МЦР приділяє науково-дослідній, архівній, видавничій діяльності, що здійснюється з метою глибшого осмислення філософської, наукової, художньої спадщини Реріхів і творчого застосування цих актуальних світоглядних ідей космічного мислення, тісно пов'язаних із споконвічно російською і українською філософською думкою, в практичній культурній діяльності. Серед важливих результатів - щорічні міжнародні науково-громадські конференції, які збирають сотні творчо мислячих дослідників, що мають здатність до синтезу. За рішенням однієї з таких конференцій під назвою "Космічний світогляд - нове мислення XXI століття" в 2004 році створений Об'єднаний Науковий Центр проблем космічного мислення (ОНЦ КМ), в роботі якого беруть участь учені багатьох наукових напрямів. Величезний внесок в педагогічну науку робить діючий при МЦР Міжнародний Центр гуманної педагогіки, очолюваний академіком РАО Ш.О.Амонашвілі.

     Необхідно відзначити величезну роль в житті Музею його беззмінного директора, заслуженого діяча мистецтв РФ, академіка РАПН і РАКЦ Людмили Василівни Шапошникової. Торкаючись питання керівника створеної організації, С.М.Реріх відзначав: "Я зі свого боку не бачу кращої кандидатури, ніж Людмила Василівна Шапошникова, індолог і письменник, ділова людина, така, що давно займається цими проблемами і мені особисто давно і добре відома" (газета "Радянська культура" 29 липня, 1989 р.)

     Їй, як своїй довіреній особі, С.М.Реріх передав спадщину своїх батьків. Під її керівництвом без допомоги держави був піднятий з руїн пам'ятник архітектури - Садиба Лопухіних, в якому розмістився Музей. Людмила Василівна є його стражем і керівником, що направляє його діяльність. Її перу належать біля 300-т друкованих праць. Її книги "Мудрість віків", "Майстер", "Тернистий шлях краси" відкривають читачам глибини філософії, історії і культури. Вона заклала основи нової наукової школи, методологія якої пов'язана з космічним світоглядом, що відображений у творчості Реріхів. Заслуги Людмили Василівни на цьому терені були високо оцінені в науці і мистецтві. У 2007 році Л.В.Шапошниковій була вручена національна премія "Культурна спадщина" за заслуги в справі збереження і відродження архітектурної спадщини. Її ім'я увійшло до енциклопедії "Кращі люди Росії".

     Ми дякуємо долі за те, що подарувала нам можливість допомогти добрій і надзвичайно корисній для людей справі, працювати пліч-о-пліч із відомими людьми. Адже до складу Піклувальної Ради МЦР входять Горбачов М.С. - Президент Міжнародного фонду соціально-економічних та політологічних досліджень ("Горбачов-Фонд"); Кадакін О.М. - Надзвичайний, Повноважний Посол Російської Федерації в Швеції, академік Російської академії природничих наук; Карпов А.Є. - заступник голови Комісії Громадської палати РФ з екологічної безпеки і охорони навколишнього середовища, Президент Міжнародної асоціації фондів світу, Регіональний Посол ООН, багаторазовий чемпіон світу по шахам; Кутафін О.Є. - ректор Московської державної юридичної академії; Прімаков Є.М. - Президент Російської торгово-промислової палати, академік РАПН. Входив до Піклувальної Ради МЦР до останніх днів свого життя і Ростропович М.Л. - Президент Регіонального громадського фонду допомоги обдарованим студентам музичних навчальних закладів ("Фонд М.Л.Ростроповича"), член Академії наук і мистецтв США, Королевської академії музики Англії, Королевської академії Швеції , а також багато-багато інших видатних діячів.

     Неодноразово на захист МЦР та спадщини родини Реріхів виступали видні діячі науки і культури України. Зокрема народний депутат України Лесь Танюк; Ігор Ліховий - екс-міністр культури України; Віктор Акуленко, доктор юридичних наук, провідний спеціаліст Інституту держави і права НАН України; Сергій Гальченко директор Національного музею Тараса Шевченка; Анатолій Мокренко, народний артист України; Дмитро Степовик, доктор мистецтвознавства, філософії і богослов'я, професор Київської духовної академії та багато інших творчих особистостей, зусилля яких були спрямовані на розвиток і утвердження міжнародного руху громадської культури.

     А почалось все ще у 1993році. Відомий художник С.М. Реріх передав спадщину своїх батьків О.І.Реріх та М.К.Реріха, а це картини, книги, рукописи, особисті речі, колекції... та ін., у Радянський Фонд Реріхів, який через деякий час було перейменовано у Міжнародний Центр Реріхів (МЦР) - громадську культурно-наукову організацію.

     Ще за свого життя Святослав Реріх, при узгодженості із Московською радою обрав місце, де мав знаходитись музей із спадщиною - це садиба Лопухіних, пам'ятка архітектури ХVІІ століття, яка була у майже зруйнованому стані. Було укладено юридичний договір на 49 років, при умові, що громадська організація зробить реставрацію та ремонт приміщення, "решение окончательное и обсуждению не подлежит".

     Здавалося б, все добре. Створено громадську організацію, яка силами простих людей, без жодної копійки державних коштів відремонтувала і реставрувала архітектурну пам'ятку. Було відкрито три експозиції. Музей почав працювати : робота з науковцями, педагогічні семінари, випуск книг та багато іншої роботи. Перша експозиція була відкрита в 1993 році, але на повну потужність музей запрацював тільки в 1997 р.

     Та чомусь не всім сподобались такі обставини. Адже спадщина сім'ї Реріхів - це великі кошти. І що ж ця спадщина просто так може бути у розпорядженні народу? Звісно з'явились ті, котрі захотіли поласувати цим "пирогом". І це, звісно, було легше зробити саме після смерті С.М.Реріха, у 1993 році.

     Директор Державного музею Сходу Набатчиков пише листа (24.04.1993 р.) Першому Прем'єру РФ Лобову. В листі було чомусь вказано, що громадський музей не зможе як слід зберігати спадщину і Садиба Лопухіних випадково передана в користування МЦР. А от музею Сходу, де вже є 288 полотен С.М. та М.К. Реріхів (причому не вказується, що ці картини утримуються незаконно), до 75-річчя варто було б подарувати і спадщину Реріхів і Садибу Лопухіних.

     І почалась "не стільки боротьба, скільки брехня". 4 листопада 1993 р. під номером 1121 вийшла у світ Постанова "Про створення Державного музею М.К. Реріха" на правах філіалу Державного музею Сходу де йдеться і про передачу Садиби. Постанова підписана Головою Ради Міністрів Уряду РФ Чорномирдіним.

     Виникає одразу ж питання, навіщо ще щось створювати, якщо успішно працює громадський Музей ім. М.К.Реріха і якщо воля власника С.М. Реріха - аби спадщина була у володінні саме громадської організації під керівництвом Л.В. Шапошнікової. Це вказано в документі від 19.03.1990 р. Там же говориться і про 288 полотен, які були передані в тимчасове користування музею Сходу із вимогою їх повернути.

     Але це все тільки початок. З'являється дивним чином лист нібито від вдови С.М.Реріха Девіки Рані про вимогу повернути спадщину назад в Індію, оскільки вона є правонаступником цієї спадщини (хоча з юридичної точки зору Девіка Рані є правонаступницею С.М. Реріха, але спадщини його батьків). В листі йдеться про те, що вона дізналась про створення Державного музею Реріха при музеї Сходу, тому просить передати все саме туди.

     Та час ставить все на свої місця і на арені з'являється ще одна зацікавлена особа - особистий секретар С.М. Реріха Мері Пунача - яка, що було доведено слідством, сфальсифікувала лист нібито від вдови С.М.Реріха, і яка ще при житті художника почала розкрадання майна. Сама ж вдова у цей час була повністю нерухома і лежала в ліжку відрізана від зовнішнього світу. Навіть знущання Мері на неї не впливали. А зв'язок між Мінкультом і Мері Пунача був очевидним, адже сфальсифіковані листи приходили саме до зацікавлених осіб...

     В підтримку МЦР виступило на той час багато видатних людей культури і науки не тільки Росії, а й інших країн. Не байдужою виявилась і Україна.

     Після незаконної Постанови "Про створення Державного музею Реріха" МЦР звертається до арбітражного суду і подає всі необхідні документи, рішення правління Москви (1995 р.), Постанова (від 3.10.1995 р. №812) "Про передачу Садиби Лопухіних на 49 років" та ін. Ніби все ясно, але жоден документ до уваги не приймається.

     В підтримку Центру-Музею полетіли листи зі всіх куточків світу. Всі прекрасно розуміли, що музею потрібно бути громадським, народ краще збереже. І неприпустимо, щоб чиновники спекулювали культурним надбанням. "Неприпустимо, щоб корисні інтереси окремих чиновників або їх політичні амбіції стали причиною..." розкрадання.

     І пророчими стали слова М.К.Реріха про те, що головним випробовуванням людству буде випробовування сприйняття культури.

     В цей час сторінки індійської преси розповідали про злочинні дії Мері Пунача, яка розкрала майно Реріхів, її було арештовано. Вся брехня Мінкульту і директора музею Сходу почала розсипатись, але... через деякий час стало зрозумілим, чому так яро директор Державного музею не хоче віддавати 288 картин. Після подання в арбітражний суд виявилось, що у списку, який подав музей Сходу не 288, а 262 картини. І кому за цю різницю прийдеться відповідати теж зрозуміло. А згідно останньої звірки, не вистачає 120 картин С.М. та М.К.Реріхів не на одну тисячу доларів.

     А нещодавно Міністерство культури Росії запропонувало передати всі музеї … олігархам, не вміючи і не знаючи як організувати їх фінансування, забезпечити розвиток та збереження фондів. Переконані, якби міністерські чиновники вкладали у свою роботу душу і серце, а в музеї - власні кошти, вони б не поспішили із таким рішенням. Те, що відбувається в музеях України теж не може не тривожити. У кінці липня на каналі "ICTV" прозвучала інформація про те, що в Музеї історії України недорахувалися 100 картин загальною вартістю 5 млн. грн.., а ще 22 картини "позичені" чиновниками для дизайну власних кабінетів.

     Це не поодинокі випадки, це була система. Цінні експонати, які знаходились в державних музеях, використовувались державними мужами за власними потребами. Тому не даремно Святослав Реріх вказував, що бачить музей імені Миколи Реріха, як громадський, але ні в якому разі не підпорядкований Міністерству культури чи музею Сходу, структурам, фонди яких дуже часто державними чиновниками використовуються для свого власного збагачення, як атрибути комфорту. Для них культура вже давно стала декором, який прикрашає їх споживацькі будні.

     На жаль, антикультурні сили мають сьогодні свій вплив, як і сили культуротворчі. Їх зіткнення - сумна, але незворотна дійсність. Спроба рейдерського захоплення приміщення Музею ім. М.К.Реріха, яке було підняте з руїн міжнародною громадськістю, провалилось. Але боротьба не закінчилась. Замах на одного має розглядатись як замах на всіх.

     Голова Ради,
Подільського народного
університету Культури
Щепілова Н.Г.